четвер, 27 березня 2014 р.


 Перший київський вересень красить пасма берез,
каштани зелено-жовтаві, вже яскравіють  в небі
як непомітно вкралась осінь, бейбі,
хоча холодні клени ще не палають своїм жаром,
тепле повітря несе бабине літо
після сотень тужливих дощів сірих,
під ноги - пожовкле сухе листя,
сіре небо так чисто посміхалося своїми хмарами,
вони красиво-сірим укривалми знизу
моє небо вдень, не йшли вночі,
земля вже певно з сирості кричить, дощі вже тиждень,
хмари їх беруться землю напоїть,
і срібло їх у Харкові, у Вінниці дощить,
бо зустрічає мене він на всіх вокзалах,
де тільки механічний голос,
годинами на цих протянутих
в безмежжя коліях
жили в обіймах,
і п"ючи весь цей світ ковтками,
робили так вони роками усім на їхнє зло...
та тільки де ж воно й коли ж воно було,
куди все ділося,
у каві світанковій розчинилося,
своєї гіркоти додавши їй
в зернисту густоту
на темному,  сюрреалізму повному
нічнім Патоновім мосту





Немає коментарів:

Дописати коментар