Які у листопада довгі тіні!
Лежало місто під вікном,
таке сумне й осіннє,
вологе затуманене повітря,
і схований у ваті міст Метро,
і мій Дніпро, вже якось не ревучий,
зелений, пінний і застужений,
весь час чекав зими,
нитками зшиті клапті
сказаних учора слів,
злив синіх, очей пронихливих її
до самого наскрізь,
вологі світло й тіні ліхтарів,
самотні на зупинках вечори,
тож думай та дивися, -
у цих тінях,
у спаленім ще в жовтні листі,
в вологім, неспокійно світлім місті,
є очі, від яких тобі не по собі,
але тепліше....зараз де вони?
а ми? в якому дивнім місці зараз ми!
Закутались у ковдри, глибше й глибше,
до самої чудової весни
приготувалися замерзнути.
Я обіцяю, що ходитиму нечутно,
якщо захочете,
але дивіться ж тільки не проспіть

Немає коментарів:
Дописати коментар